Народний живопис

Особливий інтерес у мистецтві ХХ ст. викликає народне малярство. Самобутність цього виду творчості народних художників полягає в глибоко національному прояві через філософію народного трактування, внесенні побутових атрибутів та декорування.

Широкого розголосу та визнання з середини ХХ ст. отримала творчість народних митців Вінниччини О.С.Леонової, С.В.Смаля, В.С. Бичкової. Їхні роботи експонувались на міжнародних виставках в НДР, ФРН, ПНР. 

До наступної плеяди талановитих митців, художня творчість яких також здобула широке визнання, можна віднести Івана Габришина, Марію Деркач, Федора Панчука, Віктора Крижанівського, Людмилу Соболь, Віктора Наконечного, Тетяну Дєдову, Володимира Яковину, Івана Коваля, Дениса Шкіля, Сергія Танадайчука та багатьох інших. Роботи цих майстрів можна без перебільшення віднести до золотого фонду народних митців України. 


У Вінницькій області Центр народної творчості надає всебічну практичну допомогу в справі розкриття таланту кожного майстра народної творчості, народного малярства зокрема.

Про те якого значення в Україні надають розвитку прадавнього жанру свідчить організація першого Всеукраїнського свята майстрів народного малярства у Немирові, яке стало не лише підсумковим етапом в діяльності самобутніх митців, але й надало нових сил та наснаги нашим народним талантам.

Вінницькі живописці: заслужений майстер народної творчості України, лауреат премії ім. Катерини Білокур Віктор Наконечний, Віктор Крижанівський, Тетяна Дєдова (с. Клембівка Ямпільського району), заслужений працівник культури України Федір Ущаповський (м. Піщанка), заслужений працівник культури України Микола Олійниченко, Оксана Городинська, Микола Брідковий (м. Могилів-Подільский), Олександр Свіргун (с. Стрижавка Вінницького району), Олександр Кальченко, Ігор Орел (с. Писарівка Вінницького району), Алла Мруг (м. Ямпіль), заслужений діяч мистецтв України Федір Панчук, Іван Горобчук, Василь Фоніцький, Василь Слободянюк (м. Вінниця), Василь Мельник (м. Жмеринка), Анатолій Афанасенко, Ральф Скульбашевський, Євгеній Блажеєв, Юрій Козлов (м. Хмільник), Володимир Гудзовський (с. Свердлівка Липовецького району), Анатолій Затворний (с. Лука Мелешківська Вінницького району), Валентина Когут (м. Іллінці), Олег Ковальов (с. Марківка Томашпільського району), Володимир Тимощук (м. Літин), Федір Гулюватий (м. Шаргород), Василь Слободяник (с. Четвертинівка Тростянецького району).

                                                        ЖИВОПИС МАРФИ ТИМЧЕНКО

У виставкових залах Націона­льної спілки художників, у палаці мистецтв "Україн­ський дім", у Фонді сприяння розвитку мистецтва України з успіхом пройшли виставки творів знаної майстрині, народного ху­дожника України, члена Націо­нальної спілки художників Ук­раїни і Національної спілки майс­трів народного мистецтва Ук­раїни, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Марфи Ксенофонтівни Тимченко з нагоди її 80-річного життєвого і понад 60-річного творчого шля­ху. Та величезний творчий доро­бок і далі поповнюється чи не щодня, живлячись подіями сьо­годення або поринаючи у далеке минуле, одухотворюючи оточую­чий світ чи відтворюючи фанта­зійний, що народжується в її не­вичерпній уяві.

Коли дитинство і юність пори­нають у вічність часового просто­ру, думки мимоволі повертають­ся до них. Тому не дивно, що в 90-ті роки художниця дедалі частіше згадує свою рідну Петриківку — здавна уславлений центр розвитку народних промислів на півдні України, а зго­дом своєрідну столицю україн­ського декоративного розпису. Ці твори склались у серію "Спо­гади про дитинство" ("Моє ди­тинство"). Один із них — "Чарівні мрії мого дитинства" — рожеві півонії — ніби рожеве марево, з якого зринають картини і події минулого. Ось "Стежка до бать­ківської хати", а ось і сама рідна хата ("У колисці мене мати коли­сала"), в центрі якої —дитяча ко­лиска і піч, прикрашена мальовками, і все навкруги — в маминих вишиванках (а мати Олександра Медяник була відомою у селі майстринею вишивки), налавниках, доріжках. Петриківка слави­лася своїми ярмарками. І щора­зу для маленької Марфушки то було свято ("Я з мамою  на яр­марку. Куплю мальовку").

Серед багатьох обдарованих дітей, які навчалися у дворічній петриківській школі з підготовки майстрів народного розпису, ви­брали чотирьох і серед них Марфушу Тимченко для навчання у Києві. Ішов 1938 рік. У школі майстрів народної творчості (згодом Київському художньо-промисловому училищі) майбут­ня художниця вирізнялась своїми неабиякими здібностями, праце­любністю, наполегливістю. Та училище не закінчила... не­вдовзі розпочалась війна.

Скоро після звільнення Києва, у 1944, викликали її в Київ — продовжувати навчання, їхала до столиці разом із Поліною Глущенко, яку запросили працювати до Академії архітектури. Зруйно­ваний Київ прагнули тоді не тільки відбудувати, але й прикра­сити. Залучали до роботи тала­новитих людей. Так сталося, що замість училища Марфуша потрапила працювати на Київський фарфоровий завод, куди запро­сили ще й Віру Павленко, Галину Павленко-Черниченко та Віру Клименко-Жукову. Почала опа­новувати новий матеріал. Вико­нували вони зразки розписів і для Коростенського заводу. Творчість петриківчанок у новій якості одержує високу оцінку на республіканських та всесоюзних виставках.

Спочатку композиції Марфи мали характер дуже близький до традиційних петриківських роз­писів. Це були, в основному, квітково-рослинні  орнаменти. Колірна гама теж не виходила за межі традицій: червоний, зеле­ний, оранжевий, жовтий. Та по­ступово майстриня розширює палітру: ускладнюється колірна гама, в композиціях з'яв­ляються птахи та інші персонажі ("Два півники горох молотили", "Купаються качаточка"). На вели­ких вазах розгортаються бага­топланові пейзажі. Працює Марфа Ксенофонтівна і в Академії архітектури: виконує ескізи для тканих виробів, разом із Поліною Глущенко розписує інтер'єри громадських приміщень (напри­клад, магазин подарунків у Ки­єві), бере участь в оздобленні ви­ставкових павільйонів у Москві. Доля звела її з цікавими людьми — А.Середою, що завідував відділом оформлення в Академії, П.Мусієнком, Н.Манучаровою, які підтримували її в творчості і житті.

А 1945 року звела її доля з Іваном Степановичем Скицюком. Він від природи мав художній хист. До війни столярував, різь­бив, мріяв про художнє навчання. Та, хоч і мав направлення до Київського художньо-промисло­вого училища, війна не дала йому одержати освіту. Отож, долі їхні були де в чому схожі.

Поступово Скицюк розробив технологію виготовлення тарілок із тирси, а згодом запропонував їх для петриківських розписів. Із часом бу­ло налагоджено промислове ви­робництво в Петриківці, до якого залучили чимало майстринь.

У 50-ті роки Тимченко працює в різних галузях: розпис на папе­рі, на тканині (батик), дереві, ес­кізи для розписів в інтер'єрах, для промислових тканин, хусток, окрім уже згадуваного фарфору. Бере участь в оздобленні салонів пароплавів "М.В. Гоголь" і "Т.Г. Шевченко". Різнохарактер­ність і різноплановість роботи ві­діграли неабияку роль у розвит­ку таланту майстрині. Вона на­вчилась вільно володіти будь-якою площиною, правильно оби­рати для кожної принцип компо­зиції, відчувати пропорції еле­ментів розпису, їхню співмасштабність, з безмежності відтінків кольорів віддавати перева­гу саме тим, що потрібні їй.

З 1954 року Тимченко впро­довж 23-х років працює на Ки­ївському фарфоровому (згодом Київському експериментальному кераміко-художньому)  заводі. Більшість форм, які розписувала Марфа Ксенофонтівна, викону­вав Іван Степанович.

З-під її пензля народжува­лись нові й нові композиції: своє­рідні натюрморти на тарелях ("Груші", "Яблука", "Маки"), диво­вижні квіти на сервізах ("Майо­ри"). Майстриня сміливо експериментує з кольором. Так, роз­пис на вазі "Птахи на калині" ви­конано майже монохромним кобальтом, а на вазі "Бузок" — ніж­ними сіро-блакитними та роже­во-бузковими тонами. Вона створює багато ваз на замовлення для дарунків високим урядовцям України, СРСР та інших країн, до визначних свят. З часом квітково-рослинні   композиції поступаються місцем казковим та жанровим, якими майстриня наче огортає форми.

А тематика творів свідчить про те, що думки її весь час поверта­ються до рідного села (станкові роботи "Коло млина, коло броду два голуби пили воду", "На по­двір'ї", "Ранок"; вази "Вітряки на полі", "Дари землі", "Хлюпочуться качаточка").

Вся її творчість і в цей період, і в подальші роки грунтується на народній основі. Стилізовані ре­ально існуючі рослини, квіти, пта­хи, тварини, прикрашені фанта­зійними квітами та типовими для народного декоративного розпи­су мотивами кучерявок, кручени­ків, цибульок тощо; людські по­статі — узагальнені, позбавлені психологічної  індивідуалізації, іноді дещо гумористичні. Станко­ві роботи будуються за своєрід­ною перспективою: то трохи зго­ри, то — як театралізовані деко­рації, найчастіше—багатоплано­во, коли пейзаж розгортається вгору ("Дівчино, дай води напи­тись") або вглибину ("Рибалки", "Чорноморка"). Попри тісний зв'язок із петриківськими тра­диціями декоративного розпису Марфа Ксенофонтівна розвиває свій індивідуальний, ні на чий не схожий стиль. Звичні квіти, птахи ("Півень і метелик", ваза "Бла­китні птахи"), тварини, буденні сюжети ("Ланка", "Хазяйка") трансформуються у незбагненне багатій уяві художниці, перетво­рюються на диво, що вражає не­вичерпною фантазією, оригі­нальністю образного мислення і світосприйняття.

Під час симпозіуму з кераміки у Вільнюсі 1977 року Марфа Тимченко та Іван Скицюк викона­ли кілька посудин із шамоту — матеріалу, до якого раніше вони ніколи не звертались. Роботи вийшли оригінальні, можна ска­зати, унікальні. У формах, ство­рених Скицюком, — перегук із українськими куманцями, бакла­гами, штофами. Надглазурний розпис Марфи — в одному ви­падку сюжет за мотивами творів М.Гоголя, в інших — пейзажний чи зооморфний — органічно об­лягає форми.

На 70-ті роки припадає і за­хоплення розписом керамічних плиток. А 1979 року подружжя разом із донькою Оленою, що, закінчивши Львівський інститут декоративного та прикладного мистецтва, продовжує і художню традицію сім'ї, і по-своєму інтер­претує петриківський розпис, ви­конали унікальні настінні розписи в київському магазині іграшки "Казка". Для складної композиції автори використали близько 50-ти сюжетів казок, герої яких відповідають усталеним уявлен­ням про казкові образи, хоча трактовані відповідно до образ­ного світосприйняття митців і підкорені властивій їм стилістиці. Шкода тільки, що сьогодні міська влада не дбає про збереження цього унікального твору.

"Казка" стала якоюсь мірою переломним етапом у творчості Тимченко. Відчувається більша свобода у виборі мотивів, шир­ший діапазон колористичних розробок. На початку 80-х всією сім'єю вони виконують ще одну велику монументальну роботу — розписи в дитячій бібліотеці в Білій Церкві. Загальний компози­ційний принцип тут інший, ніж у "Казці". Там сюжети ніби переті­кають один в один, а тут малень­кі кімнати виглядають окремими коштовними скриньками, по­трапляючи до яких діти відчува­ють себе серед казкових героїв. Невичерпна і багатообразна фантазія народила дивовижний світ на дні морському цвітуть жоржини і рута-м'ята, Вітер зітканий з паростей ясно-зеле­ного хмелю, Змій вкритий квітами, а Вовк має таке ошатне вбрання, ніби іспанський гранд.

У 80-х роках чудові композиції прикрашають вази: "Хай завжди світить сонце" — своєрідний гімн життю, утвердження радості бут­тя; "Свято Перемоги" — "вічний вогонь" і квіти — невичерпна щедрість душі, вдячність тим, хто виборов життя, відстояв мир.

Декоративно-пейзажний жи­вопис Тимченко — цілком своє­рідне явище. В ньому поєднались реальні мотиви з ідеалізацією, міфологічно-фантазійним сприй­няттям дійсності, таким власти­вим народним митцям ("Оновле­ний вітряк", "Ранок у лісі", "Село під горою", "Стоїть гора висо­кая", "Півні взимку"). Після Седнівських циклів (1973,77,99 рр.) з'явилися Очаківські, Київські...

Неодноразово зверталась ху­дожниця до творчості улюблених поетів — Лесі Українки ("У лісі") і Тараса Шевченка ("Садок вишневий коло хати").

Десь у далині лишилося бага­то років, сповнених труднощами і радістю, розчарувань і творчих досягнень. І всі ці роки — поряд Іван Степанович, надійний друг, порадник, а якийсь час і одно­курсник, коли вже визнана ху­дожниця, відзначена орденом "Знак пошани", грамотою Пре­зидії Верховної Ради, медалями, дипломами, і заслужений май­стер народної творчості, член Спілки художників у свої 65 і 80 вирішили навчатися у Московсь­кому заочному народному уні­верситеті образотворчого мис­тецтва і закінчили його з відзна­кою.

І сьогодні розквітають на на­тюрмортах Марфи Тимченко ай­стри і соняхи, рясніє калина І світить казкове сонце...

Тамара Придатко

мистецтвознавець